Про сердце

[Irina]

Мой новый кусочек прозы

Я хочу серце із каменю. З великого блискучого діаманта, в оправі з м’якого золота. Воно лежатиме на оксамитовій подушці за куленепробивним склом в одному з ювелірних бутіків на світлій женевській вулиці. Повз нього пролітатимуть голуби й вологий женевський вітер, і проходитимуть тисячі туристів, мимохідь милуючись коштовною грою преломлених моїми гранями променів світла – від квітневого сонця та галогенних ламп. І хтось зупиниться – роздивитися і помріяти, бо що ж іще залишається? Таке серце не можна купити – надто висока ціна. Не можна вкрасти – надійно діють швейцарські охоронні системи. Не можна подарувати – чи ж я божевільна дарувати такий скарб? Я хочу велике діамантове серце, яке назавжди залишиться лише моїм. Яке не можна ні подряпати, ні розбити, ні замацати брудними руками.

Одна біда з таким серцем – заважке. Не здіймешся з ним над дахами та горами, вище женевського фонтану. Не полетиш з вітром у незнану даль. Назавжди прикуте до надійного сейфа, приречене бачити світ лише в очах іноземних туристів...

Я хочу серце з легеньких пір’їнок! Білосніжне, чистеньке – наче перо янгола. Не впаде з висоти, не розіб’ється об асфальт. Літатиме з вільним вітром – саме безкінечно вільне. Ніде не затримається надто довго, ні за ким не тужитиме. Лиш торкнеться чиєїсь щоки – щоб цей хтось ніколи не забув його найніжнішого дотику.

Одна біда з таким серцем – ніде не знайде спокою. А як налетить нестримна життєва буря – то занесе у хижі скелі, закрутить ураганом над західними штатами, розірве на шматочки й розвіє по світу...

Але немає в мене серця ані з пір’я, ані з каменю. І ніде взяти. А є лише такий собі шматочок м’язів, поцарапаний, пом’ятий, у багатьох місцях склеєний, зашитий, заплатаний. Вже таки пошматований – розкидані уламки по світу, рознесені різними людьми, розгублені по лісах. І ніякої мені користі від такого серця – самі клопоти. То вискочить назустріч вітру – обморозить його лютий січень. То злетить попід хмари й не втримається, впаде і розіб’ється. То закохається у кого не треба було закохуватись... Та ще й вередливе яке, все хоче щоб я його слухала, ставить свої дурні забаганки вище за відповідальність, здоровий глузд, дружбу. Я-то, звісно, намагаюся з ним боротися, але як не крути – клопіт із ним. Навіщо мені таке погане серце? Не потрібно аніскілечки. От візьму і роздам його по шматочку, розвішаю по деревах, спалю в непотрібних пошуках-пристрастях. А тоді, як скінчиться серце – житиму спокійно і щасливо до самої смерті.

А що робити, як немає у мене серця ані з каменю, ані з пір’я?

Comments

[Гость]

Тоді доведеться сприйняти його таким, яке воно є...

Побитим, пошматованим, з усім болем попередніх життів. Бо воно твоє. И воно може тебе радувати, а може засмучувати, в залежності від того настрою, в якім ти його торкаєшься.

Ти ж сама йому хазяйка.

Та ще, мабуть, треба пам"ятати про те, що люди, які тебе оточують сприймають тебе таку - якою ти є не вчора і не завтра, а зараз. І не відвернуться від тебе навіть коли твої очі сповнює сум...

Сумуй, люба, якщо хочеш! А завтра, коли твій сміх буде лунати над містом, посмішки твоїх найближчих та люблячих стануть самим найкращим хором...

[Irina]

Спасибі...

Ви праві, звісно. Це просто сум, який мине. Рано чи пізно.

Зрештою, я щаслива людина - мені є кого любити, кому віддавати серце. Незалежно від того, чи потрібено воно тим людям, те серце і та Йерні, і від того - чи люблять вони мене.

Головне - бачити їхні радісні очі.