Поэты ходят пятками по лезвию ножа, и режут вкровь свои босые души (с) Высоцкий
Ну от і повернулися ми зі Львова.
Повернулися в найкращих традиціях: «Уставшие, но довольные, пионеры возвращались из леса». Зараз я трошки відіспалась, відмилась та від’їлась і спробую описати, що ж то була за подорож.
Власне, танці були лише приводом поїхати до коханого міста. І подорож вийшла просто надзвичайно чудовою!!! Хоча, звісно, Лугнасад просто не міг обійтися без пригод!
читать дальшеПочну з того, що за 3 години до мого від’їзду в Броварах пропало світло (а повернулася з універу я за 3 години 15 хвилин до виїзду) – то ж мала збиратися при свічках. Однак це не завадило мені приїхати на вокзал вчасно, зустріти там своїх супутниць (Галка, Муня та Оксанка) й чекати мало не до самого відходу поїзда нашого єдиного супутника чоловічої статі – Євгенія. Вже думали зривати стоп-кран. Але на поїзд він таки встиг.
У поїзді ми спочатку нагодували наших голодних (Муню, Ксюню та Євгенія), та за деякий час почали вкладатися спати (їхали наприкінці робочого тижня – у четвер, тож усі були дуже стомлені від самого початку). На практиці ж ми вклали «дітей та чоловіків» (Оксанку та Євгенія), а самі почали задушевні жіночі розмови: звісно, обговорювали «велосипеди» (як омріяні, так і наявні в нашому колективі) та обмінювалися досвідом. Іноді нам здавалося, що Євгеній не спить, і ми з жахом уявляли, що буде, якщо він усе це почув!!! Але він не почув. Чи, принаймні, так він казав вранці.
Приїхали до Львова ми о 8 ранку. На платформі на нас уже чекав Двалін. Ми здали речі до камери схову й вирушили гуляти містом. Звісно, пішки. Як сказала котрась з дівчат (не пам’ятаю котра саме), «вам би ще й хвостики – ви б ними махали» (насправді в усіх нас хвостики були) . Це було просто чудово! Дивовижно гарне вранішнє місто, лагідне сонце, любі друзі… Ми раділи, як діти, фотографували все підряд, стрибали та сміялися.
Якось, виходячи з Вірменської церкви, я озирнулась і побачила, як з неї виходять решта моїх супутників – серце захлинулося від раптової ніжності та любові: оце воно і є, щастя. Кохане місто, весна, друзі… Чого ж іще мені потрібно у житті?
До речі, на 12 Двалін наївно збирався їхати на майстер клас. Решта хотіли поселитися до готелю (я забронювала 2 номери) десь о другій та йти на бретонські танці на третю.
На розритій площі Ринок ми стали свідками акції протесту від «Опори» - молоді люди приковували себе до екскаваторів, не даючи продовжувати реконструкцію (чи що вони там робили). Справа в тому, що під час перебудови площі було знайдено захоронення чи то 17, чи то 13 століття (за словами перехожих там ще й скелетики лежали, але ми їх вже не побачили).
Близько 10 чи 11 ми вирішили що час поснідати. Муня порадила «Золотого вепря» і нам ідея сподобалась. Ми довго (по-лугнасадівськи довго) обирали страви та замовляли. Зрештою, визначились. Принесли нам чай та хліб, чекаємо на решту (вже досить голодні), аж раптом світло зникає (добре в нас на столі хоча б свічка горіла). Офіціантка вибачається, але приготувати щось без світла вони не можуть. Допиваємо чай та йдемо далі. Проблукавши вуличками Львова, близько першої по обіді ми таки поснідали дерунами у чудовому ресторанчику «Солодка плітка». Серед іншого в меню був десерт «жіноча спокуса» - щось із бананів та морозива. Ми довго вагалися чи брати, поки Двалін не сказав «Я сам його куплю, аби подивитися, як ви його їстимете». Замовляємо: «Нам, будь ласка, жіноче щастя» - «А його немає»!!! Ну, прямо як в реальному житті!
Поки сиділи в «Плітці», Двалін підбив усіх не поселятися в готелі, а зняти квартирку. Ми довго сперечалися, але писати про це не хочу. Поки хлопці видзвонювали за об’явами різні варіанти, я визвонила Оленку і ми з нею чудово пили пиво й спілкувалися за сусіднім столиком (щоправда, з пивом мені допоміг Євгеній). Двалін ніби домовився о 6 зустрітися під Данилом Галицьким з хазяйкою, яка здавала квартиру за 130 грн на добу. Ми тим часом вирішили поїхати до готелю й подивитися, чи можна там домовитися жити шістьом у 4-місному номері. Однак зовнішній вигляд готелю нас трішки відлякав, і ми туди навіть не зайшли.
На майстер клас ми прийшли близько 4 (забравши з вокзалу речі). Годинку потанцювали бретонських танців, зареєструвалися та поїхали назад у центр. О! Там у нас вийшли практично шпигунські ігри.
Спробую пояснити: на 6 годину у нас було намічено 2 зустрічі: Двалін мав зустрічатися з господаркою квартири під Данилом, а під Жабою треба було підібрати Галку з Оксанкою, які замість танців ходили по книгарням. На той час погода погіршилась, Муня, яка поїхала в босоніжках та легкому плащику змерзла й почала захворювати. Тож ми вигрузили під Данилом наші речі (Двалін, Муні, Євгенія та мої). Євгеній віддав Муні свою куртку і ми з ним побігли до жаби за дівчатами. Зустріли ми їх там о 17.45. Поки йшли назад до Данила (забрати зайві речі), дівчата застрягли біля розкладки з книжками в переході. Євгеній побіг до Данила, а я залишилась відривати дівчат від літератури. Зрештою, мені це вдалося, однак було пізно. Прибігши на місце, Євгеній побачив Дваліна з Мунею та господарку. Євгенія вони ніби й не помітили, однак подали знак «іди звідси» (ну не варто було казати хазяйці, що в її квартирці житиме щонайменше шестеро). Тож Двалін мусив тягти ще й наші речі. Євгеній побіг за нами, щоб простежити напрямок руху квартиранців, але ми запізнилися й мусили чекати.
Квартирка виявилась дуже милою, для двох була б ідеальною! Ну, нам після вузла вже не звикати жити великою компанією у невеликому приміщені. До речі, квартирка і була чимось схожа на вузол: дорога туди йшла через досить «ароматну» арку, жили там не зовсім легально, моїм улюбленим місцем для спання була ковдра на кухні під дверима до туалету
Розмістившись та пообідавши (повечерявши?) Оксанчиним вареним рисом з сардинами (а куди ж без них? Тим паче що з нами Євгеній) та попивши чаю й молока (де Євгеній – там сардини, де Муня – там молоко) ми вирушили гуляти Львовом. Почали з «Золотого дуката», де мали зустрітися з Йолочкою (яка, до речі, намагається позбутися звичного Ніка, але дарма і безрезультатно). Натомість зустріли Лізу і Макса. Ночувати їм було ніде, тож ми надали їм притулок у себе.
Ми сиділи у затишній кав’ярні, пили смачний шоколад чи їли морозиво (я обрала шоколад з романтичною назвою «Любов та журба» - і не пошкодувала про це), насолоджувалися вечором та своєю дружбою. Потім таки з’явилася Йолочка. Здається, роки проходять повз неї. Вона така ж усміхнена та заклопотана, все так же танцює та співає, вона все така ж Йолочка, якою я її знаю і люблю.
А ще ми з Євгенієм пішли за молоком та бананами, поки не закрились магазини (було близько дев’ятої). Йшов дощ і ми шли під Оксанчиною великою парасолькою по мокрій бруківці, йшли вечірнім містом, його вузькими безлюдними вуличками, насолоджуючись грою передвечірнього світла, свіжістю прохолодного повітря. Один з моментів, про які можу сказати: «Оце і є Львів, оце і є щастя. А зрештою – це ж синоніми». Бананів, щоправда, ми не знайшли (у мене до них була банка згущьонки), але молоко купили. Персикове.
Муня таки захворіла і Євгеній повів її додому. Макс та Двалін теж пішли, бо були стомлені. Ми з дівчатами ще трошки посиділи в «Дукаті», а потім вирішили запросити до нас Йолочку. Вона визвонила Пашу (той купив бананів і вина), а дорогою ми надибали Вітю-Ратника та Пуху, тож у маленькій квартирці зібралась чималенька компанія. Але всім було тепло, затишно і приємно. Ми їли банани зі сгущьонкою, ми пили молоко та вино (щоправда, під кінець виявилося, що пили його ми вчотирьох: Галка, Ліза, Євгеній та я, і що випили ми його 2 пляшки). Ми пригадували старі історії, ділилися новими рад остями, мріяли про майбутнє. Євгеній спробував розказати про Отця Онуфрія, але без Стаса вийшло не те.
Десь близько опівночі гості розійшлися і ми стали вкладатися спати. Квартирку було розраховано на двох людей. Нас було в чотири рази більше.
Нам з Євгенієм треба було вставати о 6 ранку зустрічати на вокзалі решту наших, тож ми лягли у кухні (аби не будити вранці інших). Усе ніби добре, лягли, заснули (Галка позичила мені свій новий спальник, оскільки сама спала на ліжку). Навіть сон був. Дуже дивний і чудовий. Але десь через півтори години прокинулась і зрозуміла, що виспалась. Євгеній теж прокинувся і ми почали спілкуватися на різні філософські теми. Цікава ситуація: недоучений фізик та недоучений економіст на підлозі в кухні посеред ночі намагаються вирішити проблеми, над якими билися тисячі вчених-філософів усе своє життя. Так ми мило розмовляли і спати зовсім не хотілося, аж раптом глянули на годинник – пів на п’яту!!! Ми вже зібралися спати, аж раптом зі спальні з’явилась Муня. Їй було зовсім погано і незручно спати на ліжку втрьох. Тож ми розкрили свої спальники, поклали Муню між собою і наївно зібралися спати. Ага, звісно! Спочатку почалися вже звичні розмови на тему: «Чия це рука у мене на грудях? А це Муня, ну тоді можеш залишити» або «Ой, Євгеній, за що це я тебе тримаю?» і таке інше. А потім було просто холодно. Ми якось дивно накрилися спальником по діагоналі, тож мої босі ноги були ще й голими. Зрештою, і спати нам залишилось десь годину.
За 15 хвилин ми вдяглися, випили чаю та вийшли за двері о 6.15. На вулиці було вже світло, хоча сонця не видно. Ми вирішили, що то через хмари. Кудись поспішали вранішні маршрутки, блукали випадкові перехожі. Ми могли доїхати до вокзалу, але у нас був час і нам захотілося прогулятися пішки. Більше того – Євгеній захопив з собою карту і запропонував замість вже знайомого шляху (Коперніка – Бендери) випробувати новий – через парк Франка. На карті він видавався коротшим, та й цікавіше було прогулятися вранішнім парком. І він виявився правим! Це було так чудово: мі йшли весняними стежками, по м’якій землі, і пахло свіжістю і лісом, і співали пташки, і було відчуття весняного ранку на іграшці і чогось іще такого чудового-чудового! А потім ми бачили собор Св. Юри у всій його ранковій красі, та ще маленьку галявинку з дивовижним нарнійським ліхтариком, та багато іншого гарного і чудового.
А дорогою на вокзал на нас чекала ще одна дивовижна зустріч. Десь на площі Міцкевича ми озирнулися на небо і просто подих перехопило від гри кольорів. А вже на підході до парку ми побачили сонце. Воно теж поспішало на зустріч нам і нашим друзям. І як це було чудово – отак швидко йти ранковим Львовом навесні, забувши про майже безсонну ніч, ледь співчуваючи тим, хто зараз спить. А поряд іде друг – і навіть не треба розмовляти, ви й так знаєте, що відчуваєте зараз те саме. А попереду – зустріч з іншими друзями, з якими ви зворотною дорогою поділитеся віднайденою красою – з такою гордістю, ніби самі давали поради Творцю.
На вокзал ми прийшли рівно о 6.55 – тобто дорога зайняла всього 40 хвилин. Однак поїзд вже прибув і за кілька хвилин ми у фойє вокзалу зустріли Кторвен, Іто, Монако та Феарана.
Десь о 9 ми таки розбудили усіх та вирушили на МК. Крім Муні, яка захворіла й залишилася вдома, та Ксюті, яка не пішла на шотландські та вирішила трошки погуляти містом сама.
Ну що я можу сказати про самі МК? Шотландські танці я коментувати не стану. За два тижні відвідаю справжній МК у Москві. Зрештою, можливо я просто була не зовсім у тому стані (чисто фізично) щоб його сприймати + ДУЖЕ слизький паркет. А от МК з ірландських сетів розбив усі мої ідеали, перевернув Всесвіт та… Коротше, почав його Бекар (до речі, дуже цікава особистість з Мінська) словами: «А от тепер забудьте про натягнуті носочки, виворотність, перестаньте тримати спини й не підіймайте руки». Від подиву у Євгенія навіть спина вирівнялась! А ми ще й стали сетом, де з 8 людей 6 лугнасадовці, а 1 – Макс. Нас з Кторвен (я була її чоловіком) страшенно плющило, навіть соромно. Вийшов найбільш розгільдяйський сет, ще й руки підіймали і все таке. А під час перерви нам усім одночасно спала геніальна думка: а чи н піти нам гуляти Львовом замість другої половини сетів? А про першу, з усім її знущанням над нашими ідеалами, забути як про страшний сон?
Власне, саме це ми і зробили. А ще до нас приєдналися Вітя Ратник та Пуха. До речі, вони наше поселення називали China House, мовляв тільки китайці живуть у такій кількості на такій площі, а ще ми їли рис (Іто – паличками, оскільки виделок не вистачало). Але на справді, думаю, вони нас любили. Бо як же нас не любити?
Ми таки пообідали у «Вепрі», а потім піднялися на вежу ратуші. 4 поверхи звичайних сходів + 400 сходинок дерев’яних, старих і дуже мальовничих (а останні пара десятків – ще й гвинтових) і ми опиняємось у найвищій точці Львова! Тут мені, мабуть, не варто нічого казати – все одно не вийде. Краще дочекаюся нагоди перегнати фотки і все покажу.
Намилувавшись красою Львова з висоти не впевнена що пташиного польоту, але таки з висоти, ми спустились на землю, і шляхи наші розійшлися. Муня пішла додому, оскільки все ще була хвора. Решта мала різні погляди щодо того куди йти. Власне, самій мені просто хотілося трошки побути на самоті – на одинці зі Львовом, поблукати його вуличками. Було сумно, але не тому, що щось не так, а просто тому, що любов та журба завжди ходять порч. Просто іноді наступає передоз приємних вражень та емоцій. До того ж, мені таки було що обміркувати. Хоча я та ні до чого і не доміркувалася. В будь якому випадку, зовсім на самоті я не залишилась (і не лише тому, що у Львові, як у Парижі, неможливо залишатися самій) – зі мною пішла Оксанка. А їй я відмовити не змогла. Ми пішли до собору Св. Юри, повз який пробігали з Євгенієм вранці (і так було дивно думати, що це все один і той же день – таким він виявився насиченим і довгим; дивна штука час), я показала Оксанці нарнійську галявинку, і парк Франка. Сама собор виявився дуже гарним, але я чекала чогось більшого. Хоча, зрештою, я нічого не могла роздивитися в середині, бо йшла служба. А вранці, у променях новонародженого сонця, на бігу – він видався просто дивом. Тож ми пішли блукати далі. Забивши на карту (хоча в мене її і не було), я вчинила як стільки разів до того у стількох містах! – Пішла навмання, за покликом серця. Ми йшли гарненькими вуличками, і опис усіх цікавинок, які ми побачили міг би зайняти не один аркуш. І куди ми вийшли? Звісно до площі Ринок!!! Я згадала, що хотіла заглянути до польського костьолу, а він саме був перед нами. Там було повно світла та людей, йшла служба (польською – але загалом зміст зрозуміло). Ми вирішили не заважати, до того ж зрозуміли, що стомилися – і пішли додому.
Скоро потому зібралися усі решта. Ми повечеряли рисом (не даремно ж ми чайна-хауз) і вирушили до кав’ярні. Але усі вони, чомусь, о 10 зачиняються. Тож замість кави та маршрутки, ми мали просто ще одну чудову подорож – проводжали на поїзд Монако і Феарана. Дівчата стомились, Двалін випроваджував Дає вен, тож пішли ми з Кторвен, Іто і Євгенієм. Як почався у нас цей день з подорожі на вокзал – так і закінчився нею ж. Євгеній сказав, що не варто іти вночі парком, і ми пішли «цивільним» шляхом. Але на зворотному шляху вирішили познайомитись з місцевими маніяками й перевірити наскільки вони сексуальні (чи бісексуальні?) – зрештою, чого двом білявкам боятися в компанії двох таких парубків? Але маніяків ми не бачили – чимось відлякали, мабуть.
Додому ми повернулися десь опівночі (трошки пізніше) і всі були надто стомлені, щоб не лягти спати. Що ми одразу і зробили (всього годинку посперечавшись хто, де, в чому, з ким і як спить). О, якими солодкими були ці 7 годин сну! Синя ковбаса ніжно засмоктала у своє чрево, замуркотіла і приспала аж до самого ранку. Отака-то я егоїстка.
Але якими б солодкими не були ті 7 годин сну, а після таких насичених днів та такого тривалого недосипання цього було замало. От і сьогодні я спала в метро. Але то дурне – воно того варте.
На ранок настав той самий відповідальний день, коли я мала давати мк, а усі ми – виступати на балу. Що до першого, то з 10 учасників не лунасадівцями були аж троє: Макс, цікавий хлопець Сашко з Донецька (без попереднього досвіду, але вимучений попередніми МК) та московська дівчина Світлана, яка займалася у школі Катерини Феогенової. Щось казати про те, як воно в мене вийшло, буду лише коли подивлюся запис (Євгеній записав мені практично увесь МК на Стасову камеру), але загалом було весело.
Одразу по цьому ми знову їхали додому, збирали речі, перевдягалися в шотландські костюми. Звідусіль лунало «Де мої колготи?» «У кого запасні булавки?» «Що мені зробити з волоссям?» «Хлопці чого ви ще не в сорочках?» і усе таке, а хлопці тим часом варили щось дивне (але кажуть – поживне, хоча й посолене двічі) з вареників і пельменів, лишаючись абсолютно спокійними.
Якимось дивним чином. На бал ми майже не запізнилися. Мабуть тому, що окрім нас людей було небагато, тож відсутність 4 чоловік була помітною.
Паркет був слизький, музика тиха, але танцювали ми добре. Принаймні, значних помилок не було, музику більше не обганяли, задоволення отримали (я так точно отримало), а як воно виглядало – подивимось на записі. Вітя ратник сказав, що ми були «смарагдом у намисті цього балу». Потанцювавши ще трошечки знайомих середньовічних танців, ми побігли збирати речі й здавати квартиру. Тобто залишати її до приходу господарки, яка мала думати, що Муня з Дваліном живуть там удвох.
Ті з нас, хто не були ні Мунею, ні Дваліном (я потрапила до цієї категорії нас) пішли під «Ляльку» купувати сувеніри. Вибрали дуже милого дзвіночка для В’яза, а Іто з Євгенієм ще й Галці на день народження (що наставав у поїзді) намисто купили. Просадивши всі наявні в колективі кошти та влізши в борги перед Іто, ми повернулись до Оперного, де мали зустріти тих з нас, хто були Мунею і Дваліном. Насправді ж там зібралась ціла купа народу з МК, й ми усі разом пішли гуляти. А саме – здійснювати поклоніння Святому Онуфрію (його церкву знайшли на карті Мінако і Феаран). А в мене тим часом була радість: дитині вперше в житті дали в руки відеокамеру! І не просто дали, а ще й сказали «знімай!» що я і робила із величезним задоволенням та усілякими коментарями, тож мені страшенно цікаво врешті побачити цей запис! Я через цю камеру, до речі, мало не вбила себе об стіну – але це було вже пізніше, й обійшлося без жертв. Мабуть, цікаво виглядатиме на записі.
Шлях до церкви був так само цікавий, як будь-який шлях у Львову разом з друзями. А от сама церква – просто гарна церква. Схожа на багато інших церков – але все одно приємно, що ми її знайшли. А всіх охопив якийсь дивний мрійливий настрій. Не казатиму про кого мріяла сама. Зрештою, не має значення.
Там ми розділилися – частина пішла на Високий Замок, частина (більш стомлена) – до «Золотого дуката». Вже дорогою друга частина знову розкололася. Від неї відстала я (оскільки постійно зупинялася щось зафільмувати – у Львові стільки красивого!) та наші любі хлопці (не знаю чому, але такій компанії я завжди дуже рада). І була ще одна чудова подорож. І найчудовіше у ній те, що ми думали в унісон – Іто, Євгеній та я. Ми не сперечалися, а обмінювалися думками, ми насолоджувалися і лише вказували на якісь особливо гарні балкончики чи барельєфи, та розказували якісь цікаві історії. Саме такі моменти я ціную найбільше! Короткі дорогоцінні хвилини, коли зникає саме поняття самотності чи непорозуміння, які так часто здаються звичним вироком людини. Хм, щось мене понесло. Але воно й не дивно, коли мова йде про місто, де філософію розлито по бруківці. Так гуляючи ми замандрували знову до польського костьолу і цього разу людей було менше. Мені просто подих перехопило від краси! А ще там співали просто дивовижні псалми! Я й не знала, що в церкві може лунати така легка, така радісна музика! Я довго вагалась, чи можна знімати всередині (знаку не було, але я все одно не наважилась), але Євгеній позбавив мене докорів сумління – взяв камеру і сам усе зняв (за що я йому страшенно вдячна). Намилуватися нам не дали наші друзі, які вже телефонували нам з «Дуката» де ми загубилися. А ми не загубилися – ми вже йшли. Мало не заблукали, але знайшлися.
Що було ще? Була кава і шоколад, були Оленка і Віруська і Мартуська, була якась їдальня (де годували наших голодних дівчат), була ще одна прогулянка центром (хотілось співати, але ми н знали доречних пісень), було ще трошки задушевних розмов, був шлях на вокзал. Довгий і приємний. Саме тоді й було зачато той вірш, який я вже написала.
Ми знову відстали. Нас було четверо (сет на дві пари) Муня + Євгеній + Іто + я = ?
Було ще світле, затягнуте хмарами небо, і чорні гілки каштану зі великими світлими бруньками (ще день – і запаляться свічки), і білі колони, і чорна чугунка огорожа з дивними візерунками. І ми шкодували, що не візьме цю красу ні фотоапарат, ні камера. І я в котре згадала того поета, про якого розказував Стас в Пирогово – що нам доведеться писати вірші. Чи малювати. Чи співати. А Євгеній підсумував: «Малювати віршами на піаніно». Отак він спіймав з повітря пісню (яку приманили також Муня, Іто і ще одна людина), яких так багато літає у Львові – і віддав її мені, щоб я вигодувала, виписала і знову випустила на волю.
Вокзал. Прощання. Поїзд.
Ми біли в різних частинах вагону: по хлопцю + 3-4 дівчини.
Якийсь дивний вагон, де немає окропу. Зовсім дивний провідник.
Сардини, хліб, молоко.
Трошки задушевних розмов з Кторвен та Мунею.
Згодом – день народження Галки (опівночі).
Вино. Кульки. Подарунки.
Помаленьку усі поснули.
Нас знову залишилось четверо. Ще трошки розмов. Трошки філософії. Трошки журби. Любов? Мабуть скінчилася. Ні, не так. Промовчу.
Ранок. Радість знову бачити одне одного. Сум, що вже під’їжджаємо. Чаю в нашому вагоні немає.
Київ. Перон. Страшенно не хотілось розходитись. Хотілось спати, але ще більше – лишатися разом. Але казку було закінчено (чи перервано до наступної поїздки?) і час повертатися до щоденних справ.
На пари я не поїхала. Поїхала додому.
Метро. Як в старому мультику про мавпочку і тигреня «По дороге с облаками», де вони верталися з прогулянки і по одному прощалися. Останні посмішки, останні поцілунки, останні падебаски.
Усе.
Крапка.
До наступних зустрічей.
Повернулися в найкращих традиціях: «Уставшие, но довольные, пионеры возвращались из леса». Зараз я трошки відіспалась, відмилась та від’їлась і спробую описати, що ж то була за подорож.
Власне, танці були лише приводом поїхати до коханого міста. І подорож вийшла просто надзвичайно чудовою!!! Хоча, звісно, Лугнасад просто не міг обійтися без пригод!
читать дальшеПочну з того, що за 3 години до мого від’їзду в Броварах пропало світло (а повернулася з універу я за 3 години 15 хвилин до виїзду) – то ж мала збиратися при свічках. Однак це не завадило мені приїхати на вокзал вчасно, зустріти там своїх супутниць (Галка, Муня та Оксанка) й чекати мало не до самого відходу поїзда нашого єдиного супутника чоловічої статі – Євгенія. Вже думали зривати стоп-кран. Але на поїзд він таки встиг.
У поїзді ми спочатку нагодували наших голодних (Муню, Ксюню та Євгенія), та за деякий час почали вкладатися спати (їхали наприкінці робочого тижня – у четвер, тож усі були дуже стомлені від самого початку). На практиці ж ми вклали «дітей та чоловіків» (Оксанку та Євгенія), а самі почали задушевні жіночі розмови: звісно, обговорювали «велосипеди» (як омріяні, так і наявні в нашому колективі) та обмінювалися досвідом. Іноді нам здавалося, що Євгеній не спить, і ми з жахом уявляли, що буде, якщо він усе це почув!!! Але він не почув. Чи, принаймні, так він казав вранці.
Приїхали до Львова ми о 8 ранку. На платформі на нас уже чекав Двалін. Ми здали речі до камери схову й вирушили гуляти містом. Звісно, пішки. Як сказала котрась з дівчат (не пам’ятаю котра саме), «вам би ще й хвостики – ви б ними махали» (насправді в усіх нас хвостики були) . Це було просто чудово! Дивовижно гарне вранішнє місто, лагідне сонце, любі друзі… Ми раділи, як діти, фотографували все підряд, стрибали та сміялися.
Якось, виходячи з Вірменської церкви, я озирнулась і побачила, як з неї виходять решта моїх супутників – серце захлинулося від раптової ніжності та любові: оце воно і є, щастя. Кохане місто, весна, друзі… Чого ж іще мені потрібно у житті?
До речі, на 12 Двалін наївно збирався їхати на майстер клас. Решта хотіли поселитися до готелю (я забронювала 2 номери) десь о другій та йти на бретонські танці на третю.
На розритій площі Ринок ми стали свідками акції протесту від «Опори» - молоді люди приковували себе до екскаваторів, не даючи продовжувати реконструкцію (чи що вони там робили). Справа в тому, що під час перебудови площі було знайдено захоронення чи то 17, чи то 13 століття (за словами перехожих там ще й скелетики лежали, але ми їх вже не побачили).
Близько 10 чи 11 ми вирішили що час поснідати. Муня порадила «Золотого вепря» і нам ідея сподобалась. Ми довго (по-лугнасадівськи довго) обирали страви та замовляли. Зрештою, визначились. Принесли нам чай та хліб, чекаємо на решту (вже досить голодні), аж раптом світло зникає (добре в нас на столі хоча б свічка горіла). Офіціантка вибачається, але приготувати щось без світла вони не можуть. Допиваємо чай та йдемо далі. Проблукавши вуличками Львова, близько першої по обіді ми таки поснідали дерунами у чудовому ресторанчику «Солодка плітка». Серед іншого в меню був десерт «жіноча спокуса» - щось із бананів та морозива. Ми довго вагалися чи брати, поки Двалін не сказав «Я сам його куплю, аби подивитися, як ви його їстимете». Замовляємо: «Нам, будь ласка, жіноче щастя» - «А його немає»!!! Ну, прямо як в реальному житті!
Поки сиділи в «Плітці», Двалін підбив усіх не поселятися в готелі, а зняти квартирку. Ми довго сперечалися, але писати про це не хочу. Поки хлопці видзвонювали за об’явами різні варіанти, я визвонила Оленку і ми з нею чудово пили пиво й спілкувалися за сусіднім столиком (щоправда, з пивом мені допоміг Євгеній). Двалін ніби домовився о 6 зустрітися під Данилом Галицьким з хазяйкою, яка здавала квартиру за 130 грн на добу. Ми тим часом вирішили поїхати до готелю й подивитися, чи можна там домовитися жити шістьом у 4-місному номері. Однак зовнішній вигляд готелю нас трішки відлякав, і ми туди навіть не зайшли.
На майстер клас ми прийшли близько 4 (забравши з вокзалу речі). Годинку потанцювали бретонських танців, зареєструвалися та поїхали назад у центр. О! Там у нас вийшли практично шпигунські ігри.
Спробую пояснити: на 6 годину у нас було намічено 2 зустрічі: Двалін мав зустрічатися з господаркою квартири під Данилом, а під Жабою треба було підібрати Галку з Оксанкою, які замість танців ходили по книгарням. На той час погода погіршилась, Муня, яка поїхала в босоніжках та легкому плащику змерзла й почала захворювати. Тож ми вигрузили під Данилом наші речі (Двалін, Муні, Євгенія та мої). Євгеній віддав Муні свою куртку і ми з ним побігли до жаби за дівчатами. Зустріли ми їх там о 17.45. Поки йшли назад до Данила (забрати зайві речі), дівчата застрягли біля розкладки з книжками в переході. Євгеній побіг до Данила, а я залишилась відривати дівчат від літератури. Зрештою, мені це вдалося, однак було пізно. Прибігши на місце, Євгеній побачив Дваліна з Мунею та господарку. Євгенія вони ніби й не помітили, однак подали знак «іди звідси» (ну не варто було казати хазяйці, що в її квартирці житиме щонайменше шестеро). Тож Двалін мусив тягти ще й наші речі. Євгеній побіг за нами, щоб простежити напрямок руху квартиранців, але ми запізнилися й мусили чекати.
Квартирка виявилась дуже милою, для двох була б ідеальною! Ну, нам після вузла вже не звикати жити великою компанією у невеликому приміщені. До речі, квартирка і була чимось схожа на вузол: дорога туди йшла через досить «ароматну» арку, жили там не зовсім легально, моїм улюбленим місцем для спання була ковдра на кухні під дверима до туалету
Розмістившись та пообідавши (повечерявши?) Оксанчиним вареним рисом з сардинами (а куди ж без них? Тим паче що з нами Євгеній) та попивши чаю й молока (де Євгеній – там сардини, де Муня – там молоко) ми вирушили гуляти Львовом. Почали з «Золотого дуката», де мали зустрітися з Йолочкою (яка, до речі, намагається позбутися звичного Ніка, але дарма і безрезультатно). Натомість зустріли Лізу і Макса. Ночувати їм було ніде, тож ми надали їм притулок у себе.
Ми сиділи у затишній кав’ярні, пили смачний шоколад чи їли морозиво (я обрала шоколад з романтичною назвою «Любов та журба» - і не пошкодувала про це), насолоджувалися вечором та своєю дружбою. Потім таки з’явилася Йолочка. Здається, роки проходять повз неї. Вона така ж усміхнена та заклопотана, все так же танцює та співає, вона все така ж Йолочка, якою я її знаю і люблю.
А ще ми з Євгенієм пішли за молоком та бананами, поки не закрились магазини (було близько дев’ятої). Йшов дощ і ми шли під Оксанчиною великою парасолькою по мокрій бруківці, йшли вечірнім містом, його вузькими безлюдними вуличками, насолоджуючись грою передвечірнього світла, свіжістю прохолодного повітря. Один з моментів, про які можу сказати: «Оце і є Львів, оце і є щастя. А зрештою – це ж синоніми». Бананів, щоправда, ми не знайшли (у мене до них була банка згущьонки), але молоко купили. Персикове.
Муня таки захворіла і Євгеній повів її додому. Макс та Двалін теж пішли, бо були стомлені. Ми з дівчатами ще трошки посиділи в «Дукаті», а потім вирішили запросити до нас Йолочку. Вона визвонила Пашу (той купив бананів і вина), а дорогою ми надибали Вітю-Ратника та Пуху, тож у маленькій квартирці зібралась чималенька компанія. Але всім було тепло, затишно і приємно. Ми їли банани зі сгущьонкою, ми пили молоко та вино (щоправда, під кінець виявилося, що пили його ми вчотирьох: Галка, Ліза, Євгеній та я, і що випили ми його 2 пляшки). Ми пригадували старі історії, ділилися новими рад остями, мріяли про майбутнє. Євгеній спробував розказати про Отця Онуфрія, але без Стаса вийшло не те.
Десь близько опівночі гості розійшлися і ми стали вкладатися спати. Квартирку було розраховано на двох людей. Нас було в чотири рази більше.
Нам з Євгенієм треба було вставати о 6 ранку зустрічати на вокзалі решту наших, тож ми лягли у кухні (аби не будити вранці інших). Усе ніби добре, лягли, заснули (Галка позичила мені свій новий спальник, оскільки сама спала на ліжку). Навіть сон був. Дуже дивний і чудовий. Але десь через півтори години прокинулась і зрозуміла, що виспалась. Євгеній теж прокинувся і ми почали спілкуватися на різні філософські теми. Цікава ситуація: недоучений фізик та недоучений економіст на підлозі в кухні посеред ночі намагаються вирішити проблеми, над якими билися тисячі вчених-філософів усе своє життя. Так ми мило розмовляли і спати зовсім не хотілося, аж раптом глянули на годинник – пів на п’яту!!! Ми вже зібралися спати, аж раптом зі спальні з’явилась Муня. Їй було зовсім погано і незручно спати на ліжку втрьох. Тож ми розкрили свої спальники, поклали Муню між собою і наївно зібралися спати. Ага, звісно! Спочатку почалися вже звичні розмови на тему: «Чия це рука у мене на грудях? А це Муня, ну тоді можеш залишити» або «Ой, Євгеній, за що це я тебе тримаю?» і таке інше. А потім було просто холодно. Ми якось дивно накрилися спальником по діагоналі, тож мої босі ноги були ще й голими. Зрештою, і спати нам залишилось десь годину.
За 15 хвилин ми вдяглися, випили чаю та вийшли за двері о 6.15. На вулиці було вже світло, хоча сонця не видно. Ми вирішили, що то через хмари. Кудись поспішали вранішні маршрутки, блукали випадкові перехожі. Ми могли доїхати до вокзалу, але у нас був час і нам захотілося прогулятися пішки. Більше того – Євгеній захопив з собою карту і запропонував замість вже знайомого шляху (Коперніка – Бендери) випробувати новий – через парк Франка. На карті він видавався коротшим, та й цікавіше було прогулятися вранішнім парком. І він виявився правим! Це було так чудово: мі йшли весняними стежками, по м’якій землі, і пахло свіжістю і лісом, і співали пташки, і було відчуття весняного ранку на іграшці і чогось іще такого чудового-чудового! А потім ми бачили собор Св. Юри у всій його ранковій красі, та ще маленьку галявинку з дивовижним нарнійським ліхтариком, та багато іншого гарного і чудового.
А дорогою на вокзал на нас чекала ще одна дивовижна зустріч. Десь на площі Міцкевича ми озирнулися на небо і просто подих перехопило від гри кольорів. А вже на підході до парку ми побачили сонце. Воно теж поспішало на зустріч нам і нашим друзям. І як це було чудово – отак швидко йти ранковим Львовом навесні, забувши про майже безсонну ніч, ледь співчуваючи тим, хто зараз спить. А поряд іде друг – і навіть не треба розмовляти, ви й так знаєте, що відчуваєте зараз те саме. А попереду – зустріч з іншими друзями, з якими ви зворотною дорогою поділитеся віднайденою красою – з такою гордістю, ніби самі давали поради Творцю.
На вокзал ми прийшли рівно о 6.55 – тобто дорога зайняла всього 40 хвилин. Однак поїзд вже прибув і за кілька хвилин ми у фойє вокзалу зустріли Кторвен, Іто, Монако та Феарана.
Десь о 9 ми таки розбудили усіх та вирушили на МК. Крім Муні, яка захворіла й залишилася вдома, та Ксюті, яка не пішла на шотландські та вирішила трошки погуляти містом сама.
Ну що я можу сказати про самі МК? Шотландські танці я коментувати не стану. За два тижні відвідаю справжній МК у Москві. Зрештою, можливо я просто була не зовсім у тому стані (чисто фізично) щоб його сприймати + ДУЖЕ слизький паркет. А от МК з ірландських сетів розбив усі мої ідеали, перевернув Всесвіт та… Коротше, почав його Бекар (до речі, дуже цікава особистість з Мінська) словами: «А от тепер забудьте про натягнуті носочки, виворотність, перестаньте тримати спини й не підіймайте руки». Від подиву у Євгенія навіть спина вирівнялась! А ми ще й стали сетом, де з 8 людей 6 лугнасадовці, а 1 – Макс. Нас з Кторвен (я була її чоловіком) страшенно плющило, навіть соромно. Вийшов найбільш розгільдяйський сет, ще й руки підіймали і все таке. А під час перерви нам усім одночасно спала геніальна думка: а чи н піти нам гуляти Львовом замість другої половини сетів? А про першу, з усім її знущанням над нашими ідеалами, забути як про страшний сон?
Власне, саме це ми і зробили. А ще до нас приєдналися Вітя Ратник та Пуха. До речі, вони наше поселення називали China House, мовляв тільки китайці живуть у такій кількості на такій площі, а ще ми їли рис (Іто – паличками, оскільки виделок не вистачало). Але на справді, думаю, вони нас любили. Бо як же нас не любити?
Ми таки пообідали у «Вепрі», а потім піднялися на вежу ратуші. 4 поверхи звичайних сходів + 400 сходинок дерев’яних, старих і дуже мальовничих (а останні пара десятків – ще й гвинтових) і ми опиняємось у найвищій точці Львова! Тут мені, мабуть, не варто нічого казати – все одно не вийде. Краще дочекаюся нагоди перегнати фотки і все покажу.
Намилувавшись красою Львова з висоти не впевнена що пташиного польоту, але таки з висоти, ми спустились на землю, і шляхи наші розійшлися. Муня пішла додому, оскільки все ще була хвора. Решта мала різні погляди щодо того куди йти. Власне, самій мені просто хотілося трошки побути на самоті – на одинці зі Львовом, поблукати його вуличками. Було сумно, але не тому, що щось не так, а просто тому, що любов та журба завжди ходять порч. Просто іноді наступає передоз приємних вражень та емоцій. До того ж, мені таки було що обміркувати. Хоча я та ні до чого і не доміркувалася. В будь якому випадку, зовсім на самоті я не залишилась (і не лише тому, що у Львові, як у Парижі, неможливо залишатися самій) – зі мною пішла Оксанка. А їй я відмовити не змогла. Ми пішли до собору Св. Юри, повз який пробігали з Євгенієм вранці (і так було дивно думати, що це все один і той же день – таким він виявився насиченим і довгим; дивна штука час), я показала Оксанці нарнійську галявинку, і парк Франка. Сама собор виявився дуже гарним, але я чекала чогось більшого. Хоча, зрештою, я нічого не могла роздивитися в середині, бо йшла служба. А вранці, у променях новонародженого сонця, на бігу – він видався просто дивом. Тож ми пішли блукати далі. Забивши на карту (хоча в мене її і не було), я вчинила як стільки разів до того у стількох містах! – Пішла навмання, за покликом серця. Ми йшли гарненькими вуличками, і опис усіх цікавинок, які ми побачили міг би зайняти не один аркуш. І куди ми вийшли? Звісно до площі Ринок!!! Я згадала, що хотіла заглянути до польського костьолу, а він саме був перед нами. Там було повно світла та людей, йшла служба (польською – але загалом зміст зрозуміло). Ми вирішили не заважати, до того ж зрозуміли, що стомилися – і пішли додому.
Скоро потому зібралися усі решта. Ми повечеряли рисом (не даремно ж ми чайна-хауз) і вирушили до кав’ярні. Але усі вони, чомусь, о 10 зачиняються. Тож замість кави та маршрутки, ми мали просто ще одну чудову подорож – проводжали на поїзд Монако і Феарана. Дівчата стомились, Двалін випроваджував Дає вен, тож пішли ми з Кторвен, Іто і Євгенієм. Як почався у нас цей день з подорожі на вокзал – так і закінчився нею ж. Євгеній сказав, що не варто іти вночі парком, і ми пішли «цивільним» шляхом. Але на зворотному шляху вирішили познайомитись з місцевими маніяками й перевірити наскільки вони сексуальні (чи бісексуальні?) – зрештою, чого двом білявкам боятися в компанії двох таких парубків? Але маніяків ми не бачили – чимось відлякали, мабуть.
Додому ми повернулися десь опівночі (трошки пізніше) і всі були надто стомлені, щоб не лягти спати. Що ми одразу і зробили (всього годинку посперечавшись хто, де, в чому, з ким і як спить). О, якими солодкими були ці 7 годин сну! Синя ковбаса ніжно засмоктала у своє чрево, замуркотіла і приспала аж до самого ранку. Отака-то я егоїстка.
Але якими б солодкими не були ті 7 годин сну, а після таких насичених днів та такого тривалого недосипання цього було замало. От і сьогодні я спала в метро. Але то дурне – воно того варте.
На ранок настав той самий відповідальний день, коли я мала давати мк, а усі ми – виступати на балу. Що до першого, то з 10 учасників не лунасадівцями були аж троє: Макс, цікавий хлопець Сашко з Донецька (без попереднього досвіду, але вимучений попередніми МК) та московська дівчина Світлана, яка займалася у школі Катерини Феогенової. Щось казати про те, як воно в мене вийшло, буду лише коли подивлюся запис (Євгеній записав мені практично увесь МК на Стасову камеру), але загалом було весело.
Одразу по цьому ми знову їхали додому, збирали речі, перевдягалися в шотландські костюми. Звідусіль лунало «Де мої колготи?» «У кого запасні булавки?» «Що мені зробити з волоссям?» «Хлопці чого ви ще не в сорочках?» і усе таке, а хлопці тим часом варили щось дивне (але кажуть – поживне, хоча й посолене двічі) з вареників і пельменів, лишаючись абсолютно спокійними.
Якимось дивним чином. На бал ми майже не запізнилися. Мабуть тому, що окрім нас людей було небагато, тож відсутність 4 чоловік була помітною.
Паркет був слизький, музика тиха, але танцювали ми добре. Принаймні, значних помилок не було, музику більше не обганяли, задоволення отримали (я так точно отримало), а як воно виглядало – подивимось на записі. Вітя ратник сказав, що ми були «смарагдом у намисті цього балу». Потанцювавши ще трошечки знайомих середньовічних танців, ми побігли збирати речі й здавати квартиру. Тобто залишати її до приходу господарки, яка мала думати, що Муня з Дваліном живуть там удвох.
Ті з нас, хто не були ні Мунею, ні Дваліном (я потрапила до цієї категорії нас) пішли під «Ляльку» купувати сувеніри. Вибрали дуже милого дзвіночка для В’яза, а Іто з Євгенієм ще й Галці на день народження (що наставав у поїзді) намисто купили. Просадивши всі наявні в колективі кошти та влізши в борги перед Іто, ми повернулись до Оперного, де мали зустріти тих з нас, хто були Мунею і Дваліном. Насправді ж там зібралась ціла купа народу з МК, й ми усі разом пішли гуляти. А саме – здійснювати поклоніння Святому Онуфрію (його церкву знайшли на карті Мінако і Феаран). А в мене тим часом була радість: дитині вперше в житті дали в руки відеокамеру! І не просто дали, а ще й сказали «знімай!» що я і робила із величезним задоволенням та усілякими коментарями, тож мені страшенно цікаво врешті побачити цей запис! Я через цю камеру, до речі, мало не вбила себе об стіну – але це було вже пізніше, й обійшлося без жертв. Мабуть, цікаво виглядатиме на записі.
Шлях до церкви був так само цікавий, як будь-який шлях у Львову разом з друзями. А от сама церква – просто гарна церква. Схожа на багато інших церков – але все одно приємно, що ми її знайшли. А всіх охопив якийсь дивний мрійливий настрій. Не казатиму про кого мріяла сама. Зрештою, не має значення.
Там ми розділилися – частина пішла на Високий Замок, частина (більш стомлена) – до «Золотого дуката». Вже дорогою друга частина знову розкололася. Від неї відстала я (оскільки постійно зупинялася щось зафільмувати – у Львові стільки красивого!) та наші любі хлопці (не знаю чому, але такій компанії я завжди дуже рада). І була ще одна чудова подорож. І найчудовіше у ній те, що ми думали в унісон – Іто, Євгеній та я. Ми не сперечалися, а обмінювалися думками, ми насолоджувалися і лише вказували на якісь особливо гарні балкончики чи барельєфи, та розказували якісь цікаві історії. Саме такі моменти я ціную найбільше! Короткі дорогоцінні хвилини, коли зникає саме поняття самотності чи непорозуміння, які так часто здаються звичним вироком людини. Хм, щось мене понесло. Але воно й не дивно, коли мова йде про місто, де філософію розлито по бруківці. Так гуляючи ми замандрували знову до польського костьолу і цього разу людей було менше. Мені просто подих перехопило від краси! А ще там співали просто дивовижні псалми! Я й не знала, що в церкві може лунати така легка, така радісна музика! Я довго вагалась, чи можна знімати всередині (знаку не було, але я все одно не наважилась), але Євгеній позбавив мене докорів сумління – взяв камеру і сам усе зняв (за що я йому страшенно вдячна). Намилуватися нам не дали наші друзі, які вже телефонували нам з «Дуката» де ми загубилися. А ми не загубилися – ми вже йшли. Мало не заблукали, але знайшлися.
Що було ще? Була кава і шоколад, були Оленка і Віруська і Мартуська, була якась їдальня (де годували наших голодних дівчат), була ще одна прогулянка центром (хотілось співати, але ми н знали доречних пісень), було ще трошки задушевних розмов, був шлях на вокзал. Довгий і приємний. Саме тоді й було зачато той вірш, який я вже написала.
Ми знову відстали. Нас було четверо (сет на дві пари) Муня + Євгеній + Іто + я = ?
Було ще світле, затягнуте хмарами небо, і чорні гілки каштану зі великими світлими бруньками (ще день – і запаляться свічки), і білі колони, і чорна чугунка огорожа з дивними візерунками. І ми шкодували, що не візьме цю красу ні фотоапарат, ні камера. І я в котре згадала того поета, про якого розказував Стас в Пирогово – що нам доведеться писати вірші. Чи малювати. Чи співати. А Євгеній підсумував: «Малювати віршами на піаніно». Отак він спіймав з повітря пісню (яку приманили також Муня, Іто і ще одна людина), яких так багато літає у Львові – і віддав її мені, щоб я вигодувала, виписала і знову випустила на волю.
Вокзал. Прощання. Поїзд.
Ми біли в різних частинах вагону: по хлопцю + 3-4 дівчини.
Якийсь дивний вагон, де немає окропу. Зовсім дивний провідник.
Сардини, хліб, молоко.
Трошки задушевних розмов з Кторвен та Мунею.
Згодом – день народження Галки (опівночі).
Вино. Кульки. Подарунки.
Помаленьку усі поснули.
Нас знову залишилось четверо. Ще трошки розмов. Трошки філософії. Трошки журби. Любов? Мабуть скінчилася. Ні, не так. Промовчу.
Ранок. Радість знову бачити одне одного. Сум, що вже під’їжджаємо. Чаю в нашому вагоні немає.
Київ. Перон. Страшенно не хотілось розходитись. Хотілось спати, але ще більше – лишатися разом. Але казку було закінчено (чи перервано до наступної поїздки?) і час повертатися до щоденних справ.
На пари я не поїхала. Поїхала додому.
Метро. Як в старому мультику про мавпочку і тигреня «По дороге с облаками», де вони верталися з прогулянки і по одному прощалися. Останні посмішки, останні поцілунки, останні падебаски.
Усе.
Крапка.
До наступних зустрічей.
@музыка: "Світло й сповідь" Плач Єремії
@настроение: Любов та журба
-
-
21.04.2006 в 01:27А де фотографії????
-
-
21.04.2006 в 01:32-
-
21.04.2006 в 02:05-
-
21.04.2006 в 15:58-
-
21.04.2006 в 18:28це все підступний 2000-й ворд з його автоформатуванням та автовиправленнями
соррі, Мінако, чомусь, не значилося в словнику